На Святвечір, під вечірньою зорею…

Кожен регіон України має власні традиції святкування Різдва. Вони складалися століттями і дуже добре, що продовжують жити в сучасній Україні. Про те, як готувалися до свята та зустрічали його, розповідають представники Закарпаття, Тернопільської та Львівської областей, у життя яких Чоп став другим рідним домом.

                                                       Посіяли зерна доброти
Для нашої сім’ї Різдво завжди було особливим святом, адже на Святвечір збирається докупи вся родина у рідній хаті на Львівщині. На столі обов’язково повинні бути 12 пісних страв, серед яких голубці з тертої бульби, рису та грибів, кутя, струцень (різдвяний хліб), капуста з грибами, мед, часник, вареники з картоплею і капустою, та інші. Господар з сином або онуком бере сніп із вівса, стукає в двері і, промовляючи „Святий вечір іде до апс!”, заносить його до хати, кладе на стіл. Поруч кладуть струцень, замотаний у рушничок. Запалюємо три свічки, промовляємо молитву. Все це робиться, коли на небі засяє перша зоря. У молитві вся суть цієї вечері. Ми це знаємо точно, бо ж чоловік був із родини священиків, в якій свято додержувалися всіх традицій. Ми ж у своїй сім’ї намагались їх продовжувати. Обов’язково худоба повинна була бути ситою- приситою. Господар годував її тоді самим найкращим.

 Під столом та по всій хаті стелиться сіно. Особливо це завжди радувало дітей, які, забавляючись, ніби шукають у ньому гриби, аби в новому році їх у лісі знаходили більше. 
Після довгого посту цього свята вечеря смакувала найдужче. Після вечері ми всі йдемо до церкви на службу, за чим вже можна колядувати.
Одного року, пригадую, ми всі родиною, сидячи за столом, почули за вікном коляду. Це приїхав мій син з Челябінська, він військовий льотчик, якому рідко вдається бути з нами на свята, його приїзд був великою радістю для нас усіх. 
Якщо порівнювати теперішній час із попереднім, то, звичайно, багато що змінилось. Щоразу на свята діти повинні були ходити до школи, аби лиш не йшли до церкви. Та дитяче бажання ніхто не міг подолати, і вони оббігали позаду хат, аби все-таки сходити разом зі старшими до церкви. 
Шкода, що зараз, коли вільно можна святкувати всі свята, традиції вже забулись, і тому людям старшого віку потрібно розказувати молодим про все, що вони знають, тільки так можна все це зберегти.
Я рада, що, попри все, нам із чоловіком вдалось закласти в дітей зерня, яке проросло. Бо ж ніхто з моїх дітей без молитви не піде до сну.

Ольга ЯВОРСЬКА  

(на фото Ольга Яворська з донькою Галиною)


                                                      Свято любові і сім”ї

Я від самого народження проживаю в Чопі. Нещодавно мені виповнився 71 рік і, якщо пригадувати прожите, ніколи в моїй сім’ї чи родині не зраджували традиціям святкування Різдва Христового. Не збили нас із вірного путі і атеїсти часів Радянського Союзу. Сьогодні мої земляки раді тому, що можна безперешкодно відзначати велике для всіх християн свято. 
Ми завжди з нетерпінням чекали на бетлегемів, співали різдвяні колядки. На жаль, зараз люди менше їх співають, по місту практично перестали ходити з колядами. А ще сімейні традиції тримаються виключно на ентузіазмі людей похилого віку. 
До Різдва, починаючи з першої неділі грудня, запалюємо свічки. Воно є різнокольоровими і символізують віру, надію, любов та сімейне благополуччя. 
Змалку на Святвечір батьки відправляли мене до бабусі і дідуся, а самі за час моєї відсутності наряджали ялинку, клали під неї подарунки. Бабуся вела нас до церкви на службу, яка тривала до опівночі. А прийшовши додому, ми радо виявляли подарунки під ялинкою. Тепер я намагаюся діяти так само щодо своїх онуків. До Різдва ми завжди маємо свіжу свинину, з якої готуємо на Святвечір різні страви. Смажимо ребра, готуємо суп „рийсегеш”, робимо салат з оселедців, смажимо рибу, робимо юшку, не обходиться без солодощів. Обов’язковими є рулет з маком і горіхами, що символізують багатство. Наступного на столі переважають м’ясні страви, окрім курятини, щоб щастя в цьому році не відлетіло. Сідаючи за стіл у Святвечір, читаємо молитву. Шануємо померлих, для них кладемо окремі прибори на стіл, а біля вікна – наповнені тарілку та склянку. Голова сім’є розрізає яблуко на стільки частин, скільки людей зібралось за столом, щоб наступного року всі знову вечеряли разом. 

У моєму рідному селі на Тернопільщині додержуються традицій Різдва. Я останні вісім років живу в Чопі, тож перенесла їх сюди. На столі – обов’язково 12 пісних страв: кутя, вареники з картоплею та капустою, капусняк, повидло з рози та інше. Найчарівніші спогади – з дитинства. Пам’ятаю, після вечері батьки завжди несли худобі трохи їжі з вечері. А ми, діти, намащували домашнім гусям голови медом, гусаків присипали перцем, аби їх до гусок тягнуло як на мід. Близько четвертої години ранку, мололи мак та приказували „кво-кво, завтра Різдво”, аби кури й гуси множилися. Не знаю чи то правда чи ні, та результати були.  
На столі стояв часник, який їли вже на другий святвечір.
На Святвечір до хати першим повинен був зайти полазник – молодий хлопець, а за ним вертеп. Пам”ятаю як ми малими ходили з вертепом та з колядою, були важкі часи, та за гарну колядку нам давали копійки та солодощі, спечені з кукурудзяної муки. Роки були не багаті, але найщасливіші. 
Збереглась традиція Святого Миколая. Ми його дуже чекали і він до нас завжди особисто приходив, приносив подарунки. З хати до хати переходили люди, співаючи „Ой хто, хто Миколая любить…». От я й сама часто 19 грудня роблю для своїх та знайомих такий сюрприз: побути в ролі Миколая-Чудотвороця – це велика радість, адже приносиш іншим людям свято. 
Дітей змалку потрібно привчати ходити до церкви. Ми нещодавно причастили свого правнука - місячного хлопчика. Здається, йому сподобалось, відразу заснув. 
Тепер, перед Різдвом, я з дітьми та онуками вивчаю стародавні коляди, яких у моїй пам’яті збереглося чимало. 

Любов МАКОЇД
(на фото Любов Макоїд з донькою Ларисою)