Першою розгромили станцію…
                                   Бої за місто дитячими очима

– Мені було п’ять років, коли воїни Червоної Армії воювали за місто Чоп. У сім'ї нас було четверо – я з молодшим братом і батько та мати. Прізвище батьків було Гуляш. 
Йшов листопад 1944 року. Пам'ятаю, як почались бої за Чоп, завила сирена – сигнал тривоги. Мій батько був машиністом, і саме перед тим мати понесла йому обід. Я з дворічним братом залишилася вдома. Несподівано налетіли літаки і почали скидати на місто бомби. Першою розгромили станцію. Я вибігла з хати і почала кричати: „мій братик у хаті”. Поблизу нашого будинку знаходилося бомбосховище, до якого збіглися всі жителі Чопа. Через якийсь час прибігла і моя матір. Перелякана, вона забрала і нас у сховище. Того дня поранило мого батька, який був на роботі. 
Війська союзників (скоріш за все англійців) били по поїздах на станції – тих, якими переправляли біженців із Румунії. Потім вояки союзників полювали за тими, хто встиг сховатись поблизу дамби. Всіх, мабуть, перестріляли, хоч ті люди були цивільними.
Після першого бомбардування ми з сім'єю перебирались до угорського села Тисобезздийд. По дорозі, коли йшли повз міське кладовище в Угорщину, бачили, як ховали тих невинно вбитих людей, серед них були і діти. Священник тоді підійняв мертве дитя і спитав: „Чим же завинило це дитя, що заслужило таку жорстоку смерть”?

Чоп обороняли угорські та німецькі війська, наступали – радянські. Німці, відступаючи, підірвали практично всі адміністративні будівлі, промислові об’єкти міста, безліч приватних будинки. Вулиця, яка нині називається Головною, і теперішній центр міста були дощенту зруйновані. 
Через кілька днів ми повернулись додому, та затим довелось знову переїжджати до іншого місця. Цього разу подалися до сусідів-словаків. Наступ радянських військ продовжувався, бої тривали. Дуже постраждали під час цієї війни євреї. Серед наших знайомих були такі, яких німці забрали на підводу і більше вони ніколи не повернулись. Дивом із тієї сім'ї уцілів один хлопчик, який через 31 рік знайшов мене, і ми змогли згадати ті дні. 
Після завершення боїв у Чопі ми та багато інших сімей повернулись додому. Наш будинок виявився напівзруйнованим. Та на нас, угорців, чекала друга біда. Всіх чоловіків цієї національності, яким виповнилося 18 років, радянські війська інтернували. Збірний табір був у Сваляві, а звідти всіх переправляли до Сибіру. Не всі звідти повернулися. Загиблим встановлено пам'ятник на теперішньому кладовищі. На гранітній плиті вибито понад 30 прізвищ. Це – велика трагедія угорців, яка не повинна більше повторитися.
Місто до війни мало зовсім інший вигляд, ніж тепер. На місці митниці були лазня та великий критий басейн, поблизу теперішньої піцерії стояв магазин та дитячий садок, до кого і я ходила. А по вулиці Туряниці, навпроти міської ради була розташована лікарня побудували її вже після війни. На Головній вулиці, поряд з сьогоднішнім салоном краси, стояла реформатська церква, яку фашисти зруйнували, відступаючи з Чопа. Теперішню загальноосвітню школу №1 збудували ще за чехословацької влади. В цій школі спочатку були класи зі словацькою мовою навчання, а після війни - з українською та угорською мовами навчання. 
Зруйнований майже вщент вокзал відбудували за зразком того, яким був раніше. Давній образ міста закарбувався в моїй пам’яті. Він такий самий дорогий мені, як і сьогоднішній.